| Summary: | Перша світова війна змінила ґендерні ролі, структуру родин, практики та уявлення про участь жінок у війні. Попри те, що після демобілізації чоловіки повернулися на свої робочі місця, витиснувши з обмеженого ринку праці жінок, набутий у війні досвід сприяв подальшій жіночій емансипації впродовж усього ХХ ст. Завдяки розвитку міської та жіночої історії чимало проблем, пов’язаних із жіночим досвідом у період Першої світової війни (насамперед у Західній Європі), досліджено. У цій статті зроблено спробу зосередитися лише на одному аспекті, який, на думку авторки, досі залишається поза увагою істориків. Йдеться про вивчення становища дружин призовників, які після мобілізації чоловіків залишалися в місті напризволяще. Цю проблему вивчено у статті на прикладі Києва. На початку війни такі жінки зрідка мали можливість іти працювати. Більшість із них не мали досвіду роботи і часто не знали жодного ремесла. Якщо жінка залишалася з малолітніми дітьми, то вона не могла заробляти навіть поденними роботами. У таких випадках виживання родини залежало від матеріальної допомоги, яку могли надавати державні інституції, Церква та благодійні організації.
У статті розглянуто історіографічні тенденції у вивченні проблематики, охарактеризовано жіноче населення Києва та соціальну політику щодо солдаток на початку війни в Російській імперії. Основна ж частина статті присвячена вивченню прохань, надісланих дружинами призовників Київському Свято-Володимирському братству при Володимирському соборі у серпні – грудні 1914 р. Авторка пропонує розглядати подання цих прохань у рамках аґентності жінок у роки війни. Аналізуючи тексти, вона звертає увагу на умови проживання жінок, джерела та розмір матеріальної допомоги, види робіт, які могли виконувати жінки тощо. Авторка доводить, що клопотання про допомогу є неоціненним джерелом для вивчення жіночої історії початку війни, і доходить висновку, що жінки використовували прохання як інструмент у виробленні нових стратегій виживання.
|
|---|
